З історії Надбужанщини
  • Реєстрація

Церква Воздвиження Чесного Хреста

Тарас Лехман

(с. Добрячин, Сокальського району)

   Перша згадка про церкву в с. Добрячин датується 1689 роком. Це була дерев’яна церква Воскресіння Христового на цегляному фундаменті. Свідчення про що знаходимо у статті о. Василя Чернецького «Церква в селі Добрячин» (1894 р.). Хоча є непідтверджені відомості, що перша згадка про церкву датується 1642 роком. 
   Будівництво Божого Храму, який тепер возвишається у селі, завершилось 1880 року, а урочистості з нагоди освячення відбулися наступного – 1881 року. Це було пов’язане з очікуванням на приїзд митрополита Сильвестра Сембратовича. Історію села й церкви досліджували Венедикт Площанський, Броніслав Сокальський, Теофіл Коструба, о. Платонід Філяс, о. Василь Чернецький, Ярослав Гальчинський, Богдан Пасічник, Іван Зозуля та ін..
   У різні роки деканами (адміністраторами) і парохами с. Добрячин були: Андрій Панкевич (1803 – 1804), Василь Панкевич (1827), Павло Дияковський (1827 – 1828), Лука Сарницький (1833 – 1837), Антін Вислоцький (1837 – 1842), Олексій Тищак (1842 – 1855), Лев Лисяк (1855 – 1867), Михайло Миколаєвич (1867), Олександр Лаврецький (1868 – 1886); пасторами: Олексій Лаврецький (1886 – 1923), Андрій Пизюр (1924 – 1928), Іван Лисяк (1928 – 1939), Михайло Воробій (1938 – 1945). Імена деяких душпастирів нам, на жаль, встановити не вдалося.

   Будівництво нової цегляної церкви Воздвиження Чесного Хреста розпочалося на початку 1870 – х років. Ініціатором і прорабом цієї справи був о. Олександр Лаврецький. На щастя, на цвинтарі села Добрячин збереглася могила сім’ї Лаврецьких. Місце поховання селяни дбайливо впорядковували. Тепер щороку у Великодні свята тут відправляють молебні.
   Будівництво храму велося на банківські проценти від церковної казни, пожертви парафіян; допомагали коштами та будівельними матеріалами інші парафії. Деякі будівельники, майстри, найняті з інших сіл чи міст, відмовлялися від частки своєї платні і таким чином також жертвувати кошти на спорудження храму. Аби прискорити будівництво, окремі мешканці села продавали свої поля або здавали їх в оренду. А виручену лепту віддавали церкві. Основним фундатором виступала графська родина Дідушицьких. За її сприяння збудовано, реставровано не одну святиню у нашому краї. Відомо, що Дідушицькі допомагали фінансами Кристинопільському монастирю отців – василіян, зокрема під час проведення реставраційних робіт.

    Окрім душпастирського служіння, о. Олександр Лаврецький займався культурно – просвітницькою діяльністю, опікувався однокласною (згодом двокласною) школою, збирав етнографічні матеріали з історії писанкарства. Його записи та «польові нотатки» використовували інші вчені (серед них – Мирон Кордуба). Також запрошував для проведення місійних наук ченців з сусіднього Кристинопільського монастиря отців – василіян. Село відвідував з духовними місіями його уродженець, отець – протоігумен Платонід Філяс, перший редактор журналу «Місіонар».
   Число парафіян зростало. Якщо, за даними шематизму, у 1906 році у селі налічувалося 997 греко – католиків, то у 1938 році їх було 1219 осіб. 
   Довелося мешканцям Добрячина пережити лихоліття Першої світової війни, розчарування від поразки ЗУНРу, роки польської пацифікації. Та все ж церква завжди ставала духовною опорою. Імена УСС, воїнів УГА та УПА – виходців з Добрячина – закарбовано на плитах символічної могили Борцям за волю України.
   Своєрідний ренесанс культурно – церковного життя відбувся з приходом на парафію о. Михайла Воробія (1880 – 1956 рр.). Він отримав парафію у Добрячині весною 1936 року. Разом з дружиною Євгенією виступив ініціатором відбудови читальні «Просвіти», очолив просвітянський осередок, працював з церковним хором, молоддю, дітьми. У 1945 році змушений був перебратися до Сокаля, оскільки у 1944 році церква та плебанія у Добрячині були зруйновані. Працював в умовах ворожого більшовицького терору. У дусі християнської моралі виховував п’ятьох дітей.
   Хвиля повоєнних репресій не оминула о. Михайла Воробія та його сім’ю. У жовтні 1947 року пастора, його дружину Євгенію та наймолодшого сина Мирона заарештували. Вирок – десять років у таборах Сибіру. Тут він підірвав здоров’я. Лікарі нічого не могли вдіяти проти важкої онкологічної хвороби. Навіть у важких табірних умовах чи в умовах заслання люди в білих халатах не цуралися клятви Гіпократа. Отцеві Михайлу та його сім’ї дозволили повернутися у 1956 році. Сім’я оселилася у м. Бучач, що на Тернопіллі, де він помер 26 жовтня 1956 р.
   У роки Другої світової війни церква зазнала суттєвих руйнацій, було розбито купол. Її перетворили на радгоспний склад. Зрештою, така доля не оминула багатьох церков. Та навіть в роки войовничого атеїзму на свято Воскресіння Христового молодь і діти збиралися біля церкви, співали великодні пісні, водили веснянки та гаївки. А в травні під зачиненими дверима храму мешканці Добрячина відправляли маївки і молилися до Богородиці. 
   Ці молитви Діва Марія почула. Відновлювати храм почали у 1988 році, коли церкви виходили з підпілля, коли гинув войовничий атеїзм. Ініціаторами відбудови та реставрації церкви у с. Добрячин, її новими зотчими виступили Євген Буй, Йосип Зубач, Петро Мамроха, Василь Коляда, Богдан Дияковський, Михайло Клебан, Василь Канюка, Михайло Біда, Матвій Пекальський, Йосип Ковальчук, Степан Рибачук, Степан Микитюк, Володимир Пернак, Василь Кінь, Павло Пилипчук, Іван Дячишин, Петро Блащук, Павло Годіш, Іван Бас, Григой Костюк, Василь Дмитрук, Зіновій Процюк, Михайло Довбуш, Роман Січинський, Михайло Плотичка, Василь Гораль та ін.. Всі вони невтомно трудилися на відбудові. Багато з них відійшло у Вічність. Та пам'ять людська їх не забуде.
   Відновлювали церкву на кошти парафіян.
   Багатьох добрячинців довелося відспівувати у церкві, хоронити. Однак – про приємне: у відновленому храмі станом на 2010 рік вже охрестилися 140 дітей. (Дані взято з церковної реєстраційної книги; у церкві охрещували немовлят не тільки з Добрячина, а й з інших населених пунктів, закрема, з Червонограда). Діти – майбутнє церкви, майбутнє України!
   На жаль, і в Добрячині не обійшлося без міжконфесійних конфліктів, які спалахнули наприкінці 80 – х – початку 90 – х років ХХ ст. У церкві відправляли Богослужіння і православні, і греко – католицькі священники – Роман Чолач, Михайло Гнатів, Іван Макух, Мар’ян Чернега, Мирослав Медвідь. З 1995 року парафію очолює о. Василь Білецький. За результатами голосування громади села, церква набула статусу УГКЦ. Конфлікт було подолано дипломатично, а Божий Храм об’єднав добрячинців. І тут чимала заслуга о. Василя Білецького.
   Церква, її подвір’я, дзвіниця потребують постійного оновлення, ремонтно – будівельних робіт, впорядкування території. У 2009 році завершено спорудження нової огорожі, надано ошатності дзвіниці. У 2011 році – перекрито покрівлю церкви. І тут годі не обійтися без меценатів, жертводавців. У вирішенні організаційних та фінансових питань багато допомагають приватні підприємці Петро Пилипчук, Михайло Батюх, Мирослав Шумило, Василь Чапков та ін.. Не стоїть осторонь проблем голова сільської ради Іван Дидак. За його сприяння освітлено подвір’я церкви та прилеглі території. Левову частку допомоги надавав церкві спочилий у Бозі Іван Бас.
   На кошти приватного підприємця Галини Антонюк на околиці села збудовано капличку. Її освячення відбулося у 2009 році, на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Тому це християнське свято, як і свято Воздвиження Чесного Хреста, стало для добрячинців подвійним. Капличка стала ще одним духовним осередком села, духовною твердинею Добрячина. На урочистості з нагоди освячення каплички прибув численний «десант» гостей з Червонограда – дяків, хористів, парафіян церкви св. Йосафата. Освячували нову споруду о. Василь Білецький, о. Михайло Нискогуз, о. Володимир Медведчук.
   Важко уявити Богослужіння без співу церковного хору, учасниками якого є Любов Подолець, Марія Дутка, Олег Гейко, Олександра Лехман, Ірина Шевчук, Василь Топоровський, Володимир Кравець, Михайло Пилипчук, Степан Король, Наталія Канцірук, Марія Смаль, Ярослава Цьох, Ганна Гнатюк, Надія Лисенчук, Галина Дячишин, Ярослав Вітик, Тарас Годиш і дві Ганни Блащук.
   Здавалося б ще донедавна співали в церковному хорі Зіновій Процюк, Василь Смаль, Ольга Смаль, Павло Смаль, Ірина Коляда, Ганна Пелех, Василь Канюка, Ганна Шевчук, Марія Гораль, Катерина Рибак, Катерина Пилипчук, Стефанія Гейко… Проте вони вже у Вічності, як і дяки Іван Власюк та Богдан Романина. Вони тривалий час керували церковним хором.
   Чималі зусилля в активізацію життя парафії докладають голова церковного комітету Степан Рибачук, паламар Степан Микитюк. Церковна сестриця Надія Гнатюк. При храмі діє апостольство Молитви.
   Без церкви у селі не обходиться жодне свято, культурно – масовий захід – День Незалежності, свято Матері , Шевченківський вечір.
   А ще за участю церкви відбулася презентація поетичної збірки місцевого автора Ганни Кузьмак, відзначено 620 – ліття села.
   Вагомим чинником є виховна робота серед дітей: функціонує недільна школа, де заняття проводять отці Василь і Роман Білецькі. Організовуються для дітей екскурсії у Крехів, Львів, Жовкву. Інколи Богослужіння супроводжує дитячий хор церкви св. Йосафата м. Червонограда, яким керує уродженка Добрячина Оксана Гейко.
   Економічні негаразди не оминули й Добрячина. Чимало його мешканців перебувають на заробітках за кордоном. Та повертаючись до рідної домівки, вони завжди привозять подарунки для церкви чи жертвують зароблені важкою працею гроші.
   У переддень Воскресіння Христового частку освячених великодніх страв парафіяни передають військовослужбовцям, дітям – сиротам школи – інтернату, ув’язненим. Адже свята паска – для всіх!
   До 120 – річчя церкви видано книжку Богдана Пасічника «Добрячин – Зозулене гніздо». Про життя парафії писали газети «Голос з – над Бугу», «Новини Прибужжя», «Вісник», «Армія України», «Джерело життя», «Нова Зоря» та інші видання.
   У день 130 – ліття церкви, на саме храмове свято, відбулося урочисте Богослужіння, яке очолив отець – парох Василь Білецький. У ньому взяли участь отець – ігумен Ігнатій Москалюк, о. Йосип Холод (монастир отців – василіян у Червонограді), о. Роман Білецький (с. Завишня), о. Михайло Ментух, отець – митрат Ярослав Кащук (м. Сокаль).

 На фото: церква с. Добрячин; церковний хор села, у центрі – парох Добрячина о. Василь Білецький.

Література:

  • Білецький В. (о.), Лехман Т. Незабутній парох села // Голос з – над Бугу. – Сокаль, 1999. – 2 вересня.
  • Лехман Т. Духовна твердиня села // Голос з – над Бугу. – Сокаль, 2010. – 19 серпня.
  • Лехман Т. Народознавчий календар: Церква Воздвиження Чесного Хреста с. Добрячин // Новий Двір (радіостудія). – Червоноград, ефір: 27 вересня 2010р. [Фонотека радіостудії «Новий Двір»].
  • Лехман Т. Уродини церкви // Новини Прибужжя. – Червоноград, 2010. – 7 жовтня.
  • Пасічник Б. Добрячин – Зозулене гніздо. – Боршнів, 2000. – 200 с.
  • Чернецький В. (о.) Церковъ в селі Добрячин // Книжочка Миссійна. – Львів, 1894. – Числ. З (Фонд – відділ рідкісної книги ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України.).

Статистика

097273
Сьогодні
Вчора
Тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий місяць
Вся статистика
177
315
934
81956
1681
1849
97273
Your IP: 54.161.108.158
Server Time: 2017-11-24 05:32:59
Счетчик joomla
777step.net