Культура і побут села Добрячин у дослідженнях Венедикта Площанського: етнографічні записи 1850 – 1860 – х рр

Деталі

Категорія: З історії Надбужанщини

Тарас Лехман

   На початку 1848 р. в низці європейських держав спалахнули буржуазно – демократичні революції. Їхньою невід’ємною сладовою частиною стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної та Центральної Європи. 
   Не оминула Весна народів (так називали революційні події того часу) й Австрійську імперію. Під потужним впливом народних визвольних рухів відбулися радикальні зміни в усіх сферах життя. Наляканий революційними подіями, імператор Фердинанд був змушений проголосити конституцію та демократичні свободи. Ці позитивні зрушення сприяли активізації національно - визвольного руху на західноукраїнських (галицьких) землях. Влилися у сферу боротьби «За волю» не тільки більш зорганізовані поляки, а й українці – галичани. Австрійський уряд пішов назустріч деяким вимогам українців. Почали виходити перші українські часописи – «Зоря Галицька», «Вістник» (проурядове видання), відкривалися парафіяльні школи.
   Але серед українства не завжди була єдність, з’явилася потужна течія москвофільства з добрим і щедрим фінансуванням з боку російського царату (ворога австрійського престолу), з власною пресою, видавництвами, що не могло не насторожити Австрію. 
   Однак в роботах вчених – москвофілів, редакторів, видавців, журналістів ми знаходимо цікаві і багаті фактичним матеріалом дослідження з історії культури, побуту українського населення маленьких міст і сіл Східної Галичини. Бо після «Руської Трійці» з її натхненником Маркіяном Шашкевичем у цій сфері пауза доволі затягнулася. Зібрані емпіричні дані є неоціненним скарбом для сучасних науковців.
   Одним з перших, хто зацікавився культурою і побутом села Добрячин, провів масштабне вивчення, був Венедикт Площанський.

_____________________________________________________________________________________
   Біографічна довідка
   Площанський Венедикт (1834 – 1902 рр.) – історик і публіцист москвофільського напрямку; у 1871 – 1887 рр. – редактор львівської газети «Слово». У 1887 р. емігрував до Росії, працював у Віленській комісії «для разбора древних актов» і цензором. Видав праці з історії Холмщини – «Прошлое Холмской Руси по архивным документам и другим источникам» (два томи, 1899р., 1901 р.); «Акты Холмских судов XVI – XVII ст.»; друкувався в «Трудах ІХ Археологического Съезда», написав численну кількість статей про галицькі місцевості, які склали книгу «Некоторые села Галицкой Руси» (1872 р.), де, власне, передруковано з газети «Слово» статтю про Добрячин.
_____________________________________________________________________________________
   Співініціатором та ідейним натхненником циклу етнографічних статей Венедикта Площанського про села Східної Галичини став наш краянин Богдан Дідицький, засновник і перший редактор газети «Слово». Попри москвофільські переконання, у сфері етнографії його цікавив «позаполітичний» науковий факт. Очевидно, що деякими записами та спостереженнями Богдан Дідицький ділився з Венедиктом Площанським, зокрема тими, які стосуються Сокальщини.
_____________________________________________________________________________________
   Біографічна довідка
   Дідицький Богдан (Теодосій) – 1827 – 1908 рр., - галицький москвофільський письменник і журналіст, учитель гімназії. Народився у містечку Угнів (тепер м. Угнів Сокальського району), у сім’ї міщан. У родині Дідицьких були священики, вчителі. Участю у дискусії «О неудобности латинской азбуки въ письменности руской» та «Споръ о рускую азбуку» (1859 р.) і редагуванням збірника «Зоря Галицкая яко альбумъ» (1860 р.) здобув на деякий час вплив серед галицького громадянства. З 1861 р. став видавати газету «Слово» (до 1871 р.), спершу мовою, близькою до народної, але згодом у виразно москвофільському дусі. На це чітко вказує його стаття «Поглядъ на будучностъ» (1866 р.). У 1866 р. Богдан Дідицький анонімно видав брошуру «Въ одинъ часъ научиться малорусину по великоруски», у якій хибно і бездоказово доводив, що є одна «руська мова» з двома вимовами. В цьому напрямі Дідицький вів «Литературный Сборникъ» Галицько – Руської Матиці (1885 – 1886 рр.), «язичієм» написав ряд поем; надрукував популярну «Народную исторію Руси» (1875 р.) та ряд інших творів.
_____________________________________________________________________________________
   Але саме Богдан Дідицький і Венедикт Площанський стали ініціаторами й «реалізаторами» дослідження культури і побуту українців малих населених пунктів Східної Галичини.
   Наводимо окремі фрагменти статті Венедикта Площанського про село Добрячин (Слово. – Львів, 1864. - №72, №74), зберігаючи деякі особливості правопису та авторського стилю. Етнографічні записи стосуються 50 – 60 рр. ХІХ ст.
   Село Добрячин, неподалік Кристинополя, тягнеться із заходу (від самих берегів Бугу) на схід. (Тепер географічне розташування Добрячина визначається за напрямковим принципом: південь – північ, вздовж відділку траси Червоноград – Сокаль. – Примітка авторів). Його простори віддаляються лівим берегом Бугу, який відрізняється добрим чорноземом – глибокі поклади якого можуть служити взірцем грунту найвищого ґатунку. Взагалі грунти в околицях Добрячина належать до найурожайніших. Особливо лани в околицях урочища Могилки. (Це урочище зберегло назву і тепер. Воно розташоване за залізничною колією, неподалік сільського цвинтаря та очисних споруд. Тут селяни вирощують хлібні злаки, городину. - Примітка авторів).
   Місцеві жителі висівають та висаджують на полях усі сільськогосподарські культури, типові для цього регіону. Особливо багато, не тільки в городах, а й у полі, висаджують цибулі та часнику для власного споживання і на продаж. А кукурудзу в Добрячині зовсім не сіють.
   Добрячин належить до категорії сіл, число мешканців яких перевищує тисячу. Населення Добрячина, в основному, темні блондини, на відміну від сусідів з інших сіл чоловіки носять короткі зачіски. Люд тутешній сильної будови тіла, переважно середнього зросту. Колір шкіри – світлий, здоровий, з рум’янцем.
   До спорядження одягу селяни використовують переважно сировину власного виробництва. Коноплі, льон, овечі шкіри та вовна – головні фабрикати. Виготовленою тканиною торгують на ринках Кристинополя, Сокаля, Белза, Великих Мостів і навіть Львова. Інколи здають її оптом жидам для майбутньої реалізації. (Звичайно, це свідчить про високу якість товару. - Примітка авторів). Шкіри овець завжди виправляють на біло. Сукна бувають білі, чорні та сірі.
   Лляні полотна тчуть тонші та грубші. Товсте, подвійно ткане полотно називають «кожушок», а тонше – «підкожушок». Сукно, виготовлене з овечої вовни, з домішками прядива, називають «сіряком»; полотно грубе, конопляне, з кляків прядива отримало назву «портовина».
   Частина одягу називається: ногавиці (натільні штани), холошні (штани зимові, сукняні); верхній одяг: кабат, гунька, полотнянка, портєнка, мандина, димка (або мальованка), сердак, серменга, сірак, волошка, чамара, полька, бекеша. (Окремі назви одягу, як діалектичні слова, старожили вживають і тепер. - Примітка авторів). Сорчки виготовляють з коноплі і льону, так звані «швабські», і чоловічі і жіночі – довгі, нижче колін. Дитячі сорочечки і для хлопчиків, і для дівчаток (їх ще називають свитками) шиють ледь чи не до п’ят, з довгими рукавами, які підкочують. Шиють «на виріст», із запасом.
   Комір, як правило, широкий, викладний, зав’язаний гарасівкою (вузькою, барвистою стрічкою). Рукави не зашпилюються. Комір, перед (нагрудник) і кінцівки рукавів (у чоловіків) та середини (у жінок) – вишиті. Серед молоді входили в ужиток куплені тканини (цайги). З одного боку це вказувало на певну заможність селян, а з іншого – витіснялися народні промисли, зокрема ткацтво, фабричним виробництвом. Хоча, як наголошує Венедикт Площанський, перевагу надавали домотканому полотну. (Зрештою на той час у краї ще не належно розвивалося мануфактурне виробництво. -Примітка авторів). У будень жінки носили мальованки – спідниці з грубого полотна, у свято одягали спідниці з «крамових» (куплених фабричних) матерій: перкальових або вовняних, гранатового кольору сукна, долом обшиті голубими тасьмами, вишитими у три ряди. На жаль, автор цих етнографічних нотаток не розповідає про орнаментику та колористику вишивок.
   Запаски - перкальові, яскраві, переважно червоні, у піст – темні. Кабати носять усі: жінки і чоловіки, старі і молоді. На відміну від сусідів, у Добрячині кабат – тільки довгий. До найдавнішого та найповажнішого одягу належить серменга (сермяга), з темного сукна – святкова, з білого -повсякденна; чоловіки її підпасують попругою ( шкіряним ременем), жінки – крайкою (вишитим широким поясом). Жіночі серменги також вишивані. 
   Вражає детальність записів Венедикта Площанського, він проводить паралелі, аналогії з недавнім минулим. Наприклад, дослідник пише: дівчата щойно починають носити темні кашмірові корсети, вишивані і виткані по низу.
   У наступному номері газети «Слово» (продовження публікації) Венедикт Площанський описує житловий побут мешканців Добрячина. Освіта і вплив містечок до невпізнання змінюють сільські житлові будинки. (Тут варто згадати і про сусідство Кристинополя, який тоді налічував близько трьох тисяч мешканців. Містечко було доволі урбанізованим щодо густоти населення на площу. Принаймні будинки українських міщан, як на той час, відзначалися «пишністю» і вмістимістю. Сім’ї були багатодітними . - Примітка авторів). Тому у Добрячині на зміну низьким хатам, з одним чи найбільше з двома віконечками, поставали багатші будинки містечкового типу, часто – муровані (цегляні), з ганком, інколи - з підлогою. Проте спостерігається й фінансово – майнове розшарування селян. Хати убогих господарів (а таких небагато) не прикрашають ганки і нема при них господарських будівель, хіба що тулиться збоку малий хлівець для свиней, рідше – для корів. Як правило, ці хатини не штукатурені, а лише побілені глиною. Житлова кімната є водночас кухнею.
   Типовий вигляд інтер’єру такий: четвертину кімнати займає об’ємна піч (піколок) з вигідним запічком (припічком), який служить для спання. Біля дверей розміщений «мисник» - мала відкрита шафа для посуду, а поруч - «лижник» з дерев’ними ложками. Під вікном стоїть скриня, зрідка – стіл, оскільки скриня слугувала водночас й столом. На стіні навпроти дверей розвішені ікони, які прикрашені паперовими квітами або «пташками» з крашанок. (Виготовляли їх так: сире яйце, яке призначалося для крашанки, видували, опісля, зафарбувавши у цибулі, хлібом заліплювали отвори, з хліба ж виліплювали головку пташки, з паперу витинали крила та хвіст і готову «пташку» підвішували на нитці. Такі народні іграшки – прикраси виготовляли аж до 30 – х років ХХ ст. - Примітка авторів). За ікони неодмінно клали свячене зілля, голівку маку, колоски.
   Уздовж вільних стін та навколо печі вбиті в землю лави. У куті – широке ліжко, вкрите полотняною плахою або сіряком, над ліжком підвішені на шнурках жердини, на які вішають одяг. Підлоги немає, долівка помазана глиною. Внутрішні стіни, як правило, не білені. До стелі припасований сволок. На ньому вирізьблені хрест, інколи ще цитати з Святого Письма, рік забудови та ім’я господаря, який побудував хату. При перебудові хати здебільшого використовують той самий сволок, можуть доповнити дату перебудови. 
   Хати заможних господарів просторіші й вищі, з мурованим коменом, прикрашені ганком. З сіней на одну сторону – «челядна» (побутова), по іншу – «покій» (світлиця), за яким розміщена комора. У сінях облаштована кухня. До челядної примикає «ванькир» (невелика передкімната, як правило, вузька; здебільшого використовувалася не для проживання, а для побутових потреб. - Примітка авторів). У «челядній» - живуть, а «покій» використовують у свята та влітку, інколи для прийому «високоповажних» гостей. (Вислів: «Запрошуємо до покою» і тепер побутує в Добрячині. - Примітка авторів).
   Ікони – у дерев’яних полірованих рамах. І також, як і в помешканнях малоімущих селян, обіч них висить «пальма» (лоза, свячена вербова гілка), свячене зілля. У багатьох заможних господарів на стінах висять годинники (дзигари). Як правило, вони їх купували у місцевих жидів з Кристинополя, у них же й ремонтували, якщо годинник виходив з ладу. У «покої» мусить бути підлога. Під вікнами хати, за штахетником – садок і зільник, тобто городець з квітами. Розмарин, барвінок, рута, любисток, півники, айстри, м’ята, резеда, гвоздики, чорнобривці ростуть у кожному зільнику. При самому плоті (штахетнику) господині неодмінно висаджують різнокольорові мальви.
   А ось обійстя, як стверджує Венедикт Площанський, виглядає непривабливо. На ньому різні будиночки та прибудови – стайня, шопа, шпихлір (де зберігають зерно), дві – три стодоли. Деякі селяни утримували по 10 – 15 коней, 5-6 корів. Звісно молочну продукцію збували знову ж у Кристинополі.
   Багаті господарі мають на подвір’ї криниці. А так – користувалися громадськими.
   Ніщо не залишалося поза увагою автора дослідження, навіть кухня Добрячина. Їжа селян – надзвичайно проста: борщ з печеною картоплею, гороховий або картопляний суп, юшка з фасолі, капусняк, затирка (затірка) чи крупник з молоком, пшеничні паляниці з маком, житні пироги з капустою. У святкові дні та в неділю звісно, вареники. (Навіть з огляду на сьогодення, їжа селян була ситою і калорійною, корисною для здоров’я. - Примітка авторів). 
   Хліб випікають вдома з житньої муки. Убогі додають до житньої муки ячмінну, або повністю випікають ячмінний хліб. У дні посту всі вживають оселедці. До Великодня випікають книші та паски з пшеничної муки, «питльованої» (дрібного помолу), яку найчастіше купують у Кристинополі. У лісах збирають гриби, борівки (так тут називають чорниці), малину; частину - на продаж. У Бузі та в навколишніх водоймах є вдосталь риби. Також мешканці Добрячина займалися і тим промислом.
   Із трунків (так автор називає алкоголь) місцеві жителі вживають горілку, домашнє плодово – ягідне вино, рідко – пиво. В малих кількостях входять до вжитку кава і чай. Здебільшого п’ють чай з вишневих гілок, лікарських трав, плодово – ягідні узвари. На зиму запасаються сушиною з яблук та груш.
   Повір’я, народні вірування, які побутують у селі, також об’єкт прискіпливого вивчення Венедикта Площанського.
   «Селяни знають і вірять у безліч прикмет, - пише він, - переповідають різні історії про чортів, котрі водяться в очеретах і можуть приймати подобу тварин. В Добрячині розповідають про жінку Палажку, будучи чарівницею, вміла перетворюватися в кота, пса і т. п. одного разу в подобі кота забігла до стайні одного господаря, котрий потягнув добряче того кота дрючком. На завтра Палажка накульгувала на ногу і було це незаперечним доказом того, що саме вона булат тим котом». (Такі повір’я про бабусь – чарівниць Палажок та «полювання на відьом» побутували в багатьох селах Сокальщини і не тільки. В Добрячині про неї вже забули навіть старожили. Тобто, з часом це повір’я не переповідали від покоління до покоління. Але за відсутності належного розвитку медицини, дороговизни на послуги лікарів, при захворюваннях завжди зверталися до «чарівниць» та знахарів. - Примітка авторів).
   Описав Венедикт Площанський і церкву: «Маленька деревляна церков Воскресіння Христового на горбочку, всередині прекрасно живописом прекрашена, з жертовником на схід, один купол. Ця церква має безліч фелонів та інших знарядь церковних». ( У 1880 р., за сприянням тодішнього отця – пароха Олександра Лаврецького, на місці дерев’яної постала нова цегляна церква Воздвиження Чесного Животворного Хреста. Тепер, після тривалої заборони, це - діючий храм. - Примітка авторів).
   З публікації Венедикта Площанського також дізнаємося, що в Добрячині функціонувала школа приходська, відвідування в цих роках доволі чисельно, вінована 72 римськими 50 кронами, австро – угорськими. Є там також лікарня на 4 людини, шпіхлір громадський, який містить до 100 корців жита, і три кузні громадські.» (Щодо лікарні, то в Шиматизмі Белзькому, оскільки Добрячин належав до Белзького деканату, у статистичних даних за 1871 р. знаходимо прізвище лікаря Шльомсера. - Примітка авторів).
   Згодом записи Венедикта Площанського використав польський історик та етнограф Броніслав Сокальський у своїй книзі «Повіт Сокальський» (1899 р.), доповнивши їх джерелами 1880 – 90 – х рр. 
   Навіть з огляду на час, автори пропонованої статті не є симпатиками галицького москвофільства, все ж завдячують Венедикту Площанському за багатющий зібраний етнографічний матеріал. І за те, що неупереджено описав культуру і побут села Добрячин. 

   Література:

• Дідицький Богдан (Теодосій) // Енциклопедія Українознавства / За ред. В. Кубійовича. Перевид. в Україні. – Київ: Глобус, 1994. – Т. 2. – С. 520
• Історія України: новий довідник / Упоряд. С. Крупчан., Т. Крупчан, О. Скопненко, О. Іванюк. – Київ: ТОВ «Казка», 2005. – С. 395 – 400
• Лехман Т. Культура і побут села Добрячин // Голос з – над Бугу. – Сокаль, 2002. – 16 лютого.
• Лехман Т. Це - моя Батьківщина!.. // Голос з – над Бугу. – Сокаль, 2009. – 13 листопада.
• Пасічник Б. Добрячин – Зозулене гніздо. – Боршнів: «Таля», 2000. – 120 с.
• Площанський Венедикт // Енциклопедія Українознавства / За ред. В. Кубійовича. Перевид. в Україні. – Львів: вид – во НТШ, 1996. – Т. 6. – С. 2110
• Слово (газета). – Львів, 1864. - №72, №74 (Фонд – Відділ україністики Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України).
• Сокальський Броніслав. Повіт Сокальський. (Мова – польська). – Львів, 1899. (Фонд – Відділ рідкісної книги Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України).

   Архівні джерела:

• Центральний державний історичний архів Львівської області (ЦДІАЛ). Фонд 159, опис 9., справа 445. Фонд 15Д – Галицька фінансова прокуратура.
• ЦДІАЛ. Фонд 146, опис 20., справа 397.
• Шематизмъ всего клира грек. – кап. єпархій соединеных Перемиской, Самборской и Сяноцкой на рокъ вод рожд. Хр. 1906.

• < Попередня
• Наступна >